Стоячи під «Диваном» от уже 20 хвилин і дивлячись на людей, які все заходили і заходили, заходили і заходили, я подумки прокручувала 2 ситуації: або «ну от, як завжди, запізнились і ніде стати», або «ну от, як завжди, всім байдуже, а я не хочу стояти під сценою сама, як ідіот».

Концертна афіша гурту «Тайна Третьей Планеты» з’явилась в соц.мережах мало не за місяць і красномовно повідомляла: «Фестиваль-ресторація «Диван», вхід вільний». Я навіть не буду говорити про розміри моєї особистої радості. Два  з половиною альбоми, три роки драйву з навушників на повторі і от нарешті  вони в Києві (хоч і не вперше, як підказує Інтернет) з презентацією свого свіжо випеченого творіння «15 минут».  Це у будь-якому випадку мало бути щось значиме. Хоча «фестиваль-ресторація «Диван» та «вхід вільний» ніяк не залишали мене в спокої.

Зайшовши рівно о 8-й, я зрозуміла, що була права. Майбутнім великим дійством і не пахло. Ми стояли в самому кінці за барною стійкою, спостерігали за майстер-класом з пікапу від одного з барменів і потроху нервували. 5, 10, 15, можливо навіть, 20 хвилин. А потім, коли знайомі обличчя тихо-мирно попрямували в сторону сцени, почали розбиратися зі своїми інструментами, і люди просто продовжували пити-жувати за столиками, не виявляючи жодного інтересу в бік новоприбулих, от тоді в моїй голові знову спливли «фестиваль-ресторація «Диван» та «вхід вільний». «Здравствуйте, дорогие друзья (або близько того). Приятного всем аппетита» - підйоб, як ніколи, влучний і доречний.

Почали лунати знайомі звуки піанінки, знайомий голос, знайомий текст. Хлопці виконували  мелодійну «Выше», а ми продовжували ображено підпирати задню стінку. Явна байдужість оточуючих і уж занадто вже гучний голос пікап-бармена якось пригнічували. Тому, коли хлопці вжарили «Такие танцы», я взяла себе, взяла Юлю, і ми рвонули в сторону сцени (де загалом таких самих пришиблених налічувалось від сили 5-6). На той момент нам було уже майже байдуже.

«Тайна Третьей Планеты» - дуже класний гурт з дуже якісною музикою. У них в арсеналі 3-є фронтменів, акустична гітара, потужні бас і барабани, eargasmічні клавішні, різні перкусійні штучки – і все це в розрахунку на 5-х учасників (хоч за версією однієї з соц.мереж – офіційних таки 4). Плюс до цього – 3 альбоми і 1 EP, приправлені смачним звучанням і непересічною лірикою абсолютно різних за настроєм історій. Такий собі комплексний «All-inclusive». Аудіо-варіант приголомшив особисто мене з першої ж почутої пісні. Це було сильно.

Ми абстрагувались від усіх і почали ловити кайф. А ловити було що. По-перше, 3 різні вокали: глибокий і смисловий від Юри, м’який і грайливий від Колі та сильний, роковий від Тьоми. Кожну нову пісню вони розказували «по-своєму», місцями індивідуально, місцями в унісон, місцями – розбиваючи на 3 голоси. По-друге, «Тайна Третьей Планеты» - це рок в усіх планах. Ті аранжування, що здавалися «ох прям якими» ще в плеєрі, в четвер ввечері були помножені на 10. Стояти рівно-струнко на одному місці внутрішнє бісівське «Я» ніяк не дозволяло. По-третє, я дуже сподіваюсь, що десь там у себе в головах вони яро наплювали на желеподібну київську публіку (хоча «це» «публікою»  можна назвати з великим зусиллям), і грали в своє задоволення, бо саме такі емоції доносилися зі сцени. А ми в свою чергу під сценою в 5 рук і 3 голоси намагалися хоч якось підтримати їх і показати, що нам не все одно. По-четверте, і це, я думаю, найголовніше – сет-лист. 24 пісні. 24! І жодної, під яку хотілося б сісти, розвернутись і піти, поговорити, сходити в туалет чи просто «повтикати». 24 пісні. Та покажіть мені хоча б один гурт, який стільки виконує на своїх концертах (всі ці 128-річчя творчої діяльності і таке інше я не беру до уваги).

«Выше», «Такие танцы», «Об одном», «Хороший», «Ничего не изменилось», «Что если?», «Друг», «Эгоист», «В джазе только девочки», «С тобой», «Я хочу всё», «Скажи», «Внутренний», «Квиты», «Вода», «Твоей принцессе», «Забыли», «Жесть», «Апрель», «15 минут», «Автостоп» - і це без енкора. Немає сенсу розписувати кожну, оскільки їх треба почути і почути обов’язково наживо. І побачити. Побачити людей, які в пориві емоцій виконують їх зі сцени, не шкодуючи ні себе, ні глядачів.

Після «Автостопа» на біс тільки без перерви («Диван», зомбі-публіка – пам’ятаємо, да?), лише вдвох Тьома і Юра виконали без перебільшень на нерві «Я и ты». За нею, але уже в повному складі - «Не дыши» з нового альбому. Енкор можна було б назвати тихим і ліричним, якби не фінальна крапка – «Оставить». «Юля, там другий куплет такий самий, як і перший, так що запам’ятовуй! – А, так это я запросто, это я могу!» В унісон з ними «…большинство сомнений не мои, почему я должен их…оставить», пара компліментів з зали, наостанок яка-не-яка вдячна реакція і кінець.

В четвер 10-го травня з 8-ї до 10-ї вечора «Тайна Третьей Планеты» була розкрита. Цілком і повністю. Хлопці виклалися на 100%. Цілком і повністю. Я полюбила їх ще більше. Цілком і повністю. Ми з Юлею вирішили з’їздити на них наступного разу куди-небудь в Дніпропетровськ – остаточно і безповоротно.

P.S. Бонусом до всіх попередніх чеснот - у когось з них дуже-дуже красивий почерк.

Пролог.

Мені пощастило. Бо дякуючи якійсь невідомій силі, в моєму житті сталося два Брюсселя.

Передісторія або Від зачинених дверей «Вночі» хвилями «Океану» аж до «Брюсселя».

Будучи абсолютною не фанаткою «Океану Ельзи», я, тим не менш, років декілька назад просто втратила голову, почувши по ТБ уривок з концерту «Вночі». Що воно таке, і чим його запивають, я дізналась лише згодом, як, втім, і те, що останній концерт цього сайд-проекту Вакарчука відгримів давно і безповоротно. Наслухавшись вдосталь джазових мотивів і пісень, абсолютно не схожих на «Океанівський» репертуар, проридавши не одну ніч з приводу «яка я дурна, що змогла провтикати це наживо», я твердо для себе вирішила, що наступного разу подібне не пропущу. А наступний раз обов’язково мав би бути, бо «я так вирішила».

Піддавшись всезагальній істерії під час «Dolce Vita» туру, я теж купила квиток і відвідала останній концерт (МВЦ, перша фан, 3 грудня). Не сказати, що я враз перейшла на сторону добра, але те, що відбувалося зі мною на тому концерті, важко описати за допомогою цензурної лексики. І мені все ще хотілося побачити щось подібне, але трохи в іншому обрамленні.  

Що ж, восени (восени ж, все правильно?) року 2011 з’являється тизер до майбутнього відео «Airplane». Говорять, що це буде «бомба», говорять, що якийсь там загадковий «Брюссель», говорять що це все шило та ініціатива Вакарчука. В повній версії кліпа з’являються ще Бабкін, Шуров, Чернявський та Малишев. І моє серце завмирає.

«Брюссель Перший Молодший» або квартирник «Вакарчук та його друзі».

Аероплан зробив свою справу – вразив, заінтригував, привернув увагу. Стали писати й говорити про те, що альбом готовий і дуже класний, сам проект крутий, «вірте нам, вірте», і все це хочуть підтвердити на презентації, яка відбуватиметься on-line через мережу Інтернет. Мені лишалось тільки «вирішити» все з парами і не забути, якого числа сідати перед монітором. Але чи то  якась невідома сила, чи то моє задротське щастя – щось таки допомогло мені виграти запрошення в самий епіцентр – студію М1, звідки мала відбуватися пряма трансляція.

Прийшла, запізнилась, стала, почекала, послухала, зробила висновки. Опинившись прямо біля барабанної стійки, оглухла одразу на два вуха (ну, чорт, не без цього ж), але, однак, і це не завадило мені дійсно насолодитись. Хотілося слухати й слухати. Я не знаю, що  більше – маленька студія, невелика кількість народу, музика чи енергетика й поведінка самих винуватців дійства – справило саме «той» ефект. Але виступ (чи презентація, як його там правильно називати), незважаючи на усі камери і сотню тисяч пар очей по ту сторону моніторів, видався напрочуд спокійним, атмосферним, приємним, близьким, «своїм». Це було схоже більше на: Дімка, Славко, Петро, Сергійко, Максимка і пара їхніх друзів зібрались вдома на чай-каву-коньяк і вирішили пофантазувати на тему «що таке «чуттєво», і хто що з цього приводу думає».

Прийшовши додому і прослухавши безкоштовно закачаний альбом (ну і хай мені буде соромно) від початку й до кінця, я вирішила остаточно й безповоротно – так, це моє. Проте дещо таки непокоїло. Після всього цього в моїй уяві «Брюссель» був маленькою, крихкою, тендітною і, можливо навіть, надто емоційною річчю, що ніяк не вписувалась в рамки «крепатура, зірваний голос, величезний натовп, мокрі обличчя». Але квиток на київський концерт я таки придбала. В перший же день продажу.

Прекрасна мить очікування довжиною в 3 місяці.

За ці 3 місяці я все намагалась розібратись, чому ж мене так вабить цей ваш «Брюссель». І хоч пошуки заводили в найглибші глибини, та насправді все було досить очевидно.

Святослав Вакарчук. Хто у нас в країні не знає Вакарчука? Є такі? Якщо є – підійміться, вийдіть і зачиніть за собою двері, бо Вакарчука має знати кожен, зважаючи, власне, на те, скільки він зробив і продовжує робити для української музики. Часом добре, часом – краще, часом… Він – це він. Зі своїми думками, піснями, вокалізами, танцями, джинсовими сорочками і захопленими повідомленнями про нього моїх московських знайомих.

Сергій Бабкін. Гітара, флейта, промовиста дискографія, театр, сім’я, діти.  Ніколи не була фанаткою, але його «Шизофренія» робила якісь дивні речі з моїм мозком протягом років 5. Він статний, красивий і своєрідний.

Петро Чернявський.  Тому що гітарист «ОЕ», тому що взяв до рук бас, тому що витворяв з ним багато оййоййошних речей на презентації, тому що високий і бородатий.

Дмитро Шуров. Вперше наповнив «Океан» звуками клавішних, стрімко влився в закрите середовище Земфіри, був учасником колись дуже крутого інді-бенду «Esthetic Education» і, зрештою, пустився у вільне плавання на фрегаті під іменем «Pianoбой». Він та ще два матроси – Ліда й сестра Оля – наразі світять яскраво, пускають промені добра й тепла своїм шанувальникам і готують до випуску сольний альбом. Правду кажучи, Шуров – моя найбільша платонічна любов за останні декілька років і найбільша радість в «Брюсселі».

Макс Малишев. Такий Макс Малишев. Інтернет говорить, що він – найкрутіший сесійний барабанщик України. А я просто пам’ятаю, як на концерті «Pianoбоя» він, граючи у їх складі на барабанах, посміхався і підспівував кожну пісню. Цього було цілком достатньо.

Разом вони – щось абсолютно нове і, без перебільшень, геніальне; той самий ефект синергії, про який стільки розказували на парах з філософії.

«Брюссель Другий Величний» або «Зелені двері регіонального представництва раю».

Час до 27-го, всупереч всьому, промайнув надто швидко. Зранку в п’ятницю, згадавши про концерт, подякувавши Кармі за зараховану автоматом роботу (яку б довелося здавати точнісінько в час концерту), я почала готуватись. Знайшла квиток, відшукала на карті Стерео Плазу, перечитала купу звітів з попередніх концертів і поїхала туди. Знайшла сестер, які готували флеш-моб, забрала реквізит, зустрілась з дівчатами, нахабно пройшла однією з перших (хоч черга давно тягнулась далеко за Стерео Плазу) і піддалась прекрасному почуттю очікування.

Все почалося з шалених криків і гуркоту у стилі «We will rock you», на що залі ласкаво відповіли: «Come to me, baby». Не любила, не люблю і ніколи не полюблю це попсове заохочення невідомо кого. Але сама присутність на сцені учасників «Брюсселя» все ж спрямовувала мою енергію Ци в потрібне русло. А довела все це до точки кипіння виконана «Цунамі».

Повертаючись трохи назад. Альбом «Брюссель» налічував всього 12 треків. Замало, як для повноцінної концертної програми. Але й тут не обійшлося без сюрпризів. Напередодні туру в інтерв’ю Славко розказав, що окрім основних пісень до сет-листа вони включили ще декілька нових – щось від Бабкіна, щось від Шурова, щось з пильних шухлядок самого Вакарчука. Одні радощі й приємнощі. І все це дякуючи плідним репетиціям, ага.

Веду я до того, що наступною піснею оголосили дещо під назвою «Хмари». Бабкін українською – це дуже смачно, скажу я вам.  До того ж, судячи з реакція, пісня «зайшла» (думаю, «лай-ла-ла-лала» в приспіві зіграли не останню роль). Слідом за «Хмарами» пішов «Дощ». Привіт, шикарна кінцівка. Привіт, сльози. І щоб вже остаточно добити чи розірвати, кому як завгодно, пролунала «Дай мені чистої води». Згадуючи той перший Брюссель, коли перепади в пісні доводили до екстазу, то вдруге – це просто були мільйони оргазмів одночасно. А потім я зрозуміла, що потягнула спину.

«Пробач» саме в цьому місці виступу стала рятівним колом. Людям просто необхідно було перепочити після такого емоційного потрясіння. Хоч чергове творіння Бабкіна в аудіо-форматі дуже вписалося б в основну концепцію «Брюсселя». Але в плеєрі і в аудіо-форматі.

«Заплети» була, як завжди, красивою, довгою і у супроводі першого флеш-моба – увімкнених палаючих екранів мобільних телефонів. За нею слідом - «В останній момент» - і справді, як в останній момент. Після чого Вакарчук знову передав естафету своїм колегам.  «Луна» - виконана Бабкіним  та «We grow old together» - у виконанні Діми Шурова (нарешті), яку я знала і любила ще задовго до «Брюсселя».

Тим часом момент лірики і не думав закінчуватись. «Моя планета», яку не з першого разу зуміли в унісон почати Бабкін і Шуров, але яку в залі співали всі, співали голосно, по нотам і з протягнутими вгору руками на словах «Не відпускай сьогодні мої пальці ні на мить». Ну й нарешті перші блюзові нотки в черговому творінні Бабкіна – «Луна».

А потім почався справжній рок. «Де я в цьому світі? Вимкніть світло - вам не чути власних слів». Той самий момент, коли горло починає люто ненавидіти свого власника, а руки виплескують «раз-два-три, раз-два-три» силою чарів та магії (if you know what I mean). Аж тут на допомогу приходить вступ пісні «Адреналін», коли відкривається п’яте дихання і вмикається мозок, бо треба дістати листівки з надписами «Like», «Мне нравится» та «Retweet» на другий флеш-моб. «Аааадреналін» в унісон з ними, епічна кінцівка і прощальні поклони до першого «на біс».

От тільки українські фанати – це особливий за своїм характером народ. Стійкий, витривалий, наполегливий – аж заздрість бере. Чорта з два хтось когось збирався відпускати, а тим паче –  спокійно чекати, поки гурт повернеться назад. Тому в Стерео Плазі було влаштовано масовий психоз і землетрус, а брюсселівці, певно, вирішивши врятувати адміністраторів закладу від обвалу будівлі, квапливо повернулись назад.

На біс першою Бабкін затягнув блюзовий «Зелений чай», чим несказанно потішив моє чуйне серце, хоча, судячи з бурних овацій в залі,  - і не тільки моє. Ну а на останок залишили попсовий… перепрошую, мега популярний(!) «Airplane». Ой, що вам сказати, навіть дітки в vip-ложі пританцьовували.  Потім з нами знову попрощались. Як підказала моя пам'ять, ненадовго. Оскільки так і не було зіграно ще дещо.

Вакарчук зі сцени сказав, що цю пісню дістати з шухляди його змусив Чернявський. І правильно зробив. «Стіна» - стала символічним закінченням всього того дійства. Наростаюча, драйвова, з яскравою кульмінацією і сильним текстом.  «Чи вистачить нам сили, зробити так, щоби впала стіна?». Стіна впала, ми вистояли. Мокрі, стомлені, з шаленою крепатурою по обидві сторони барикад. Ми молодці.

Вакарчук надривався і танцював еротичні танці. Чернявський був без окулярів і багато посміхався. Шуров не міг всидіти спокійно, пив вино, загравав з піанінкою і закохував в себе решту публіки, яку ще не встиг закохати до того. Малишев розривав мою дівочу душу своїми барабанними соло і підспівував пісні. Бабкін розкрився і був схожий на енергетичну бомбу, яка вибухала щосекунди. Це було.

Епілог.

В моєму житті сталося два різних Брюсселя. Перший – тихий, спокійний, майже камерний «квартирник». Другий – помпезний, епічний, сильний, роковий, достойний бути зіграним на великому стадіоні «gig». Перший – маленька вуличка, другий – величезний материк. Мені пощастило. І пощастило несказанно.